Житомир

Written by on 3 Липня 2017

В ефірі рубрика «Я – місто», в якій кожне місто говорить про себе саме. Воно по-своєму живе, має свій характер, говорить своєю мовою. Сьогодні говорить Житомир.

Я – Житомир, і я – Україна. І я одне з найдавніших міст України, завжди був адміністративним центром регіону, а в 1918-му в мене кілька тижнів працював уряд Української Народної Республіки. Та усе по-порядку.

Щоб ви уявили, наскільки давно у мене жили люди, то ставили вони тут свої поселення та насипали кургани ще як тільки почали робити знаряддя праці з бронзи. Чимало було і скіфів. А один історик і за сумісництвом священик, Микола Трипольський, записав одну місцеву легенду, за якою заснували мене десь у 884 році, а назвали Житомир – від імені руського дружинника київських князів Аскольда і Діра – щоправда звали його ЖитомИр. Цей ЖитомИр, за легендою, відмовлявся служити Олегу, сховався в лісах і оселився на високій скелі при злитті рік Кам’янки й Тетерева. Згодом над глибоким (близько 30 метрів) урвищем над Кам’янкою збудували перший дерев’яний замок.

Чеський історик на прізвище Шафарик же доводить, що майбутній я виник як центр племені житичів, і назва Мир Житичів виникла від важливої в цих краях культури – жита, його тут вирощували з незапам’ятних часів. І про мене казали – мир і жито, мир житичів. Та так і склали Житомир.

Ну або ж спочатку була назва «животомир» – символ спокійного життя, а тоді вже скоротили, щоб не було отого «живота». Мабуть та версія не без підґрунтя, бо у 1305 році мене запримітили в історичних актах під іменем «Животова». Та ще раніше, коли хан Батий пішов на захід після розгрому Києва, він поруйнував мене і про це теж написали в літописі. І до 17 століття монголо-татари ще кілька разів нападали і громили мої землі.

В 14 столітті посилюється вплив могутньої на той час Литовської держави, і у 1320-му році литовський князь Гедимін звільнив мою фортецю з-під влади Золотої Орди і захопив собі. А після походів його синів для розширень своїх володінь напади татар тільки почастішали, і місцеві активно споруджують собі підземні ходи з укріпленнями, щоб якось рятуватись.

У 1444-му році я привілеєм короля Казимира Ягеллончика одержую магдебурзьке право,, а у 1471-му стаю повітовим містом Київського воєводства. І от із фортеці починає вимальовуватись і розростатись місто, розвиваються ремесла і торгівля.

Після Люблінської унії ера Литовської держави закінчилась, і я потрапляю під владу польських магнатів. Спалахують народні повстання під керівництвом Северина Наливайка і Григорія Лободи, і мої житомиряни хоробро борються в селянсько-козацьких загонах. Поява Хмельницького теж викликала підйом народного руху. Як учора пам’ятаю – он у 1651-му на моїй північній околиці козацькі загони Івана Богуна розбили 17-тисячну армію князя Четвертинського..!

А Коліївщина стала справжнім потрясінням для нас усіх тоді. Зовсім поряд, у Кодні, стратили близько трьох тисяч учасників. Після того з’явилась приказка місцева – “А щоб тебе свята Кодня не проминула…»

Після третього поділу Польщі мене окупує та анексує Російська імперія, з 1797 року я центр новоствореної Волинської губернії.

З початку XIX ст. я стаю одним з центрів суспільного руху на Волині. У 1823–1825 рр. тут діяли члени Товариства об’єднаних слов’ян і Південного товариства декабристів. Почали діяти просвітні і культурні заклади. Згодом збудували Михайлівський собор. Купця, на кошти якого його збудували, звали Михайло.

Ну а коли скасували кріпосне право і почали розвиватись капіталістичні відносини, я стаю промислово-торговим центром. У 1896-му році споруджують вузькоколійну залізницю Житомир-Бердичів. А 1918-го року, як я вже казав, у нас тут працював цілих два тижні уряд УНР. Центральна Рада, бажаючи врятувати столицю від знищення більшовиками, вирішує евакуювати державні органи до нас. У ніч з 27 на 28 січня центральна рада УНР прибуває на спеціальному потязі. Її появі не були бурхливо раді ні влада, ні містяни. Тому і притулок ніхто не захотів надавати членам ради, і жили вони у залізничних вагонах прямо на станції. Та все ж продовжували працювати.

Напередодні Другої світової війни у нас було вже 62 підприємства, 29 медичних установ, і було непогане таке культурне життя: працювали театр, філармонія, 3 кінотеатри, музей…

У перші ж години Другої світової війни мене бомбардувала гітлерівська авіація. У перші ж дні жителів примусово мобілізували в Червону армію. На початку липня масово евакуювали підприємства, школи, дитячі будинки. А 9 липня сюди увійшли німці. З мене зробили центр генерального округу. За період окупації гітлерівці понищили майже всі промислові підприємства, зруйнували сотні установ та житлових будинків. Після війни довго заліковувались оці умовні рани, відбудовувати було що, а кількість населення відновилась наприкінці 50-х. Будували льонокомбінат, заводи хімічного волокна, металоконструкцій, м’ясокомбінат. А коли сталась аварія на ЧАЕС, то чимало наших брали участь в ліквідації наслідків, кому цікаво – в нашій другій пожежній частині можна дізнатись про тих ліквідаторів.

У серпні 1899-го я став п’ятим містом, де з’явився власний електричний транспорт. І мій ретро-трамвай – реально один з найстаріших трамваїв на території України! Це не просто старий вагончик, це справжній музей на колесах! На початку 20-го століття довжина маршрутів перевищувала 12 кілометрів, а найперші маршрути проклали в центральній частині. У 20 столітті кілька разів рух трамваїв припинявся, а ось цей ретро-трамвай відновили за оригінальними кресленнями.

Ну, оскільки ми у центрі, де починаються трамвайні маршрути, то покажу Соборну площу, яка і символізує мій центр. Соборною вона була не завжди, колись, як і більшість площ, вона носила ім’я Лєніна. До неї веде багато моїх вулиць: Київська, Велика Бердичівська, Перемоги, Черняховського. Тут і усілякі адміністративні будівлі, і найстаріші мої споруди – келії монастиря єзуїтів 1724 року побудовані. Та і вулички поряд порадують старовиною: на Перемоги височіє Преображенський собор, 53 метри в висоту, спорудили його у візантійському стилі з елементами давньоруської архітектурної школи. На Київській вулиці стоїть Свято-Михайлівський кафедральний собор , який зведений місцевим купцем, нині він у розпорядженні Української православної церкви. Далі є ще приміщення семінарського костелу Святого Іоанна.

Іноді найгарніші речі з’являються через те, що природа творить, а людина витворяє. І через затоплення гранітного кар’єру, який людина зробила технікою і вибухівкою, утворилась красива Соколовська водойма, або Соколовський кар’єр. Хоча завод, що переробляв граніт з кар’єру, досі лишився. А дайвери можуть попірнати та оцінити зроблений шлях підняття граніту вверх і багаторівневе дно. Щоправда, зануритись доведеться на 90 метрів! А ще на дні довгий час перебували затонулі «Жигулі».

Як в кожного пристойного міста з замком, у мене є Замкова гора – кажуть, саме тут можна відчути мою історію, і натрапити на підземні ходи, що на різній глибині прорізають гору. Місце під зведення замку зазвичай підбирали, щоб забезпечувати максимальний захист – круті схили, ріка, а ще зводили вали і викопували канави з водою. Фортецю не раз руйнували і заново відбудовували. У 1802-му році залишки замку згоріли у страшній пожежі, а останні споруди проіснували ще півстоліття. У 1890 році міська рада вирішила віддати територію замку під приватну забудову, і з того часу про замок нагадують тільки ледь помітні вали, підземні ходи та пам’ятник на честь заснування міста. А ще там затишний і тихий парк.

Плоский будинок є у мене: фасад і вікна – і більш нічого! Збудували його в середині 19 століття, і внаслідок ефективного використання вільного простору він здається плоским, особливо якщо стати під правильним кутом. Із самого початку територія під будівництво розташовувалася на куті перехрестя, і архітектор вимушено створив будівлю із стінами не під прямим, а під гострим кутом. Задумувався він як міське пожежне відділення на території садиби Златоровича. А ще через форму трикутника будинок створює ілюзію серця. І через це існують легенди і чутки, що до 1917 року тут був будинок розпусти, а за іншою версією – що цей будинок купець звів своїй коханій.

Пам’ятаємо ми про жертв Голодомору 1932-33 років. У сквері на Путятинській площі стоїть Ангел, що плаче. Постать янгола в повний зріст закрив долонями обличчя, спорудили його до 15-річчя незалежності.

На вулиці Київській жив у нас Михайло Коцюбинський. Жив, правда, кілька місяців в одному з номерів двоповерхового готелю. Працював він тут директором газети «Волинь», а пізніше став редактором двох розділів цього видавничого дому.

Усі ж чули про Пізанську вежу в Італії? А уявіть її сестру, тільки вона водонапірна вежа і стоїть нахилена у мене тут. З часів будівництва вона на кілька сантиметрів відхилена у південному напрямку. Відкрили її ще в 1898-му році, у висоту збудували на 31 метр, і у верхній частині встановили баки об’ємом 200 кубометрів. Під час війни фашистські війська використовували її як пункт спостереження за авіацією. У 1965 башту перестали використовувати за призначенням, бо змінили водогін міста, а згодом там відкрили кафе, і вежа стала туристичним об’єктом.

А знаєте, хто давно заслужив пам’ятник, і не один? Вчителька! Особливо, перша вчителька. У мене вирішили увічнити працю вчителів. На гранітній шкільній підставці для читання стоїть плита, а на ній – вчителька у вишиванці, яка розкрила руки над малими хлопчиком та дівчинкою. Вони ідуть на перший дзвінок. Стоїть пам’ятник на території Житомирського державного університету.

А в різні часи у мене народились та діяли такі непересічні особи: Композитор Борис Лятошинський, конструктор Сергій Корольов, поет Олег Кандиба, піаніст Святослав Ріхтер, музикант Валерій Харчишин , митрополит черкаський і чигиринський Іоанн, актор і режисер Костянтин Шафоренко, лінгвіст Андрій Левицький, географ Микола Костриця, письменники Анатолій Шевчук та Валерій Шевчук, науковець Сергій Кучук-Яценко, польський поет Тадеуш Боровський, гросмейстер Олександр Константинопольський.

З Вами був Житомир. Озвучила Житомир – Юлія Похил. А вже скоро з вами говоритиме ще одне особливе місто.

Почуємось на блогер фм!


Continue reading

Current track

Title

Artist

Background
LIVE STUDIO